Друга річниця пам’яті Васильченко Владислава Євгенійовича
Васильченко Владислав Євгенійович
(08.06.1973 – 18.09.2024)
Великоолександрівська громада у скорботі схиляє голови перед світлою пам’яттю Васильченка Владислава Євгенійовича — вірного сина України, люблячого чоловіка, турботливого батька, доброго друга й надійного товариша.
Васильченко Владислав народився 8 червня 1973 року в селищі Велика Олександрівка. Своє дитинство він провів у рідному селі Білоусове, а згодом доля привела його до міста Мурманськ, де він навчався у школі. Після повернення в Україну вступив до Новокаховського технікуму, де здобув спеціальність «Електрифікація сільського господарства».
У 1992 році Владислав Євгенійович проходив строкову службу у лавах Збройних Сил України, служив у прикордонних військах у місті Рава-Руська Львівської області.
Виконавши свій обов’язок перед державою, він повернувся додому і почав трудову діяльність у колективному сільськогосподарському підприємстві «Колос», де працював старшим електриком.
У 1999 році Владислав створив сім’ю. Разом із дружиною Марією виховали двох чудових дітей — сина Андрія та доньку Олену. Він був дбайливим батьком, люблячим чоловіком, надійною опорою для рідних.
Усе своє життя Владислав присвятив чесній праці. Працював у КСП «Дружба», у Херсонській дирекції відкритого товариства «Укртелеком», у Великоолександрівському птахівничому підприємстві, а також у філії «Південний лісовий офіс» державного підприємства «Ліси України». За роки своєї роботи він зарекомендував себе як сумлінний, відповідальний і працьовитий чоловік, неодноразово був відзначений грамотами, подяками та преміями.
У червні 2024 року був мобілізований до лав Збройних Сил України, щоб боронити рідну землю, своїх дітей, своїх земляків, кожного з нас. Він проходив службу у військовій частині А4962, на посаді водія-електрика.
Його бойовий шлях пролягав через найгарячіші точки фронту — там, де кожен день міг стати останнім. Владислав виконував свої обов’язки чесно, віддано, з вірою в перемогу.
Його бойовий шлях пролягав через найгарячіші точки фронту — там, де кожен день міг стати останнім. Владислав виконував свої обов’язки чесно, віддано, з вірою в перемогу.
У вересні 2024 року, під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку в Донецькій області, зв’язок із Владиславом Євгенійовичем обірвався.
Довгі тижні і місяці рідні чекали на звістку — між вірою і страхом, між надією і болем.Та, на жаль, серце героя зупинилося… Він віддав своє життя за Україну, за нас, за мир на нашій землі.
Ми втратили не просто військового — ми втратили Людину з великої літери, чуйного, чесного, справедливого, доброго чоловіка.
Владислав Євгенійович був прикладом любові до рідної землі, відваги і гідності. Його вчинок — це символ справжнього патріотизму, символ того, що Україна тримається на таких, як він — на тих, хто не зрадив, не злякався, не відступив. Вічна пам’ять герою. Слава Україні!
